ЧАРІВНІ ПОЛТАВКИ В ДОЛІ ШЕВЧЕНКА

ЧАРІВНІ  ПОЛТАВКИ  В ДОЛІ ШЕВЧЕНКА

Перебування Т.Г. Шевченка на Полтавщині як окрема монографічна тема давно привертає увагу дослідників, оскільки значення її для повноти біографії поета не можна заперечити. Зв'язки Великого Кобзаря з полтавським краєм тісніші, ніж із будь-яким іншим куточком України ( виключаючи хіба що його рідну Київщину, тепер — Черкащина).

Шевченко провів на Полтавщині в цілому не так багато часу — в сукупності це близько півтора року (1843-1846, 1859). Та кількість відвіданих поетом у цей час міст, сіл, хуторів, кількість осіб, з якими він зустрічався на Полтавщині, твори, написані і намальовані тут, говорять нам про інтенсивне життя  Т.Шевченка в ці роки, його активну творчу думку, спалахи натхнення, які він тут переживав; факти ці свідчать також про невтомність поета в поїздках, його постійний інтерес до нових місць, їх історії і пам'яток давнини. Навіть тоді, коли Шевченко з причин своєї лихої долі змушений був жити далеко від України, зв'язок із Полтавщиною не уривався : сюди переносила його пам'ять, давні полтавські враження тривожили його уяву й знаходили вираження в слові.

Увагу поета завжди хвилювали жінки, вони викликали любов та захоплення. Гра на скрипці, чуттєвість української пісні та мінлива фортепіанна мелодія перенесли присутніх в часи життя Тараса Шевченка, допомогли побачити душевні муки і страждання, які принесли жінки поету. Аудиторії відкрився відомий і невідомий Шевченко, людина, яка прагнула простого людського щастя.

На Полтавщині доля звела Тараса Григоровича з трьома жінками, які залишили глибокий слід в його серці — Ганною Іванівною Закревською (1822-1857), княжною Варварою Миколаївною Рєпніною (1808-1891) і Марією Василівною Максимович.

«Ганна вродлива».

Дружина Пирятинського поміщика Платона Олексійовича Закревського була таємним коханням Т. Шевченка. Народилася у поміщицькій сім'ї; батько походив із старого козацького роду. Познайомилася з поетом на балу в Т.Г.Волховської  у с. Мойсівка, ймовірно, 29-30 червня 1843 року. Очевидно, тоді ж Шевченко отримав запрошення Закревських приїхати в Березову Рудку малювати портрети господарів. О.Афанасьєв – Чужбинський, спостерігаючи ставлення Шевченка до Г.Закревської , зрозумів, що поет не байдужий до неї. Збираючись малювати портрети, Кобзар писав 10 жовтня 1843 В.Закревському : « Лежу оце, братику, стогну та проклинаю все на світі! А […] забув уже, як і зовуть. Мене оце аж трясця затрясла, як прочитав твою цидулу. Чого б ми оце з тобою не сотворили, та ба, у мене така суха морда, що аж сумно. Думав, щоб окутаться у три кожухи, так перше те, що нижче пупа лихо, а друге те, що чортма ні одного кожуха, міркуй як сам здоров знаєш. Намочи, серце, морду, та намочи не так чортзна-як, а так як треба.

Та пом'яниво псалмі Бахусові щирого жерця спиртуозностей Т.Шевченка. Всім вашим родичам низенько кланяюсь. У кого єсть чада, то і со чади, а в кого нема, то тілько так. А Ганні вродливій скажи, що як тілько очуняю та кожух пошию, то зараз і прибуду з пензлями і фарбами на цілий тиждень; скажи їй, що я аж плачу, що проклята хурт[ов]ина на цей раз зо мною так пожартувала. Прощай, голубчику, нехай тобі Бахуспомага тричі по тричі морду намочить. Амінь.»

У середині грудня він прибув у Березову Рудку і намалював портрети подружжя Закревських. На засланні Шевченко зберігав теплі, світлі спогади про цю жінку. У 1848 р. присвятив їй вірш під назвою «Г.З.»

Г.З.

Немає гірше, як в неволі

Про волю згадувать. А я

Про тебе, воленько моя,

Оце нагадую. Ніколи

Ти не здавалася мені

Такою гарно-молодою

[І] прехорошою такою,

Так, як тепер на чужині,

Та ще й в неволі. Доле! Доле!

Моя ти співаная воле!

Хоч глянь на мене з-за Дніпра,

Хоч усміхнися з-за …

З ім'ям Закревської пов'язано інший шедевр інтимної лірики «Якби зустрілися ми знову» (Косарал, 1848). За словами М.Шагіян, яка першою здогадалася, хто ховається за ініціалами Г.З., ця жінка була «єдиним великим коханням» поета. Дослідник В.Бородін вважає, що і поема «Сліпий» (принаймні її вступна частина) теж присвячена їй.

Нерозділене кохання.

Через усе своє життя Т.Г. Шевченко проніс симпатію до родини Рєпніних, особливо до княжни Варвари Миколаївни. Рєпніна В.М. — російська письменниця, дочка М.Рєпніна-Волконського.Розумна, освічена, така, що володіє декількома мовами, талановита письменниця прагнула до діяльності Поет познайомився з нею у маєтку Рєпніних у Яготині в липні 1843 року; між ними встановилися дружні стосунки.. І Рєпніна починає боротися з тим негативним, що, на її думку, оточувало поета. Захоплюючись його талантом, княжна вражалася, як він може годинами говорити про порожні речі.Йому тоді було 29, і їй— 35 років. Відверта сповідь про страдницьке кріпацьке життя і незвичайний талант Т.Шевченка справили велике враження на вразливу натуру В.Рєпіної — жінки освіченої, серйозної, доброї,релігійної. Вона захопилася поетом,це захоплення перейшло в кохання, яке княжна відверто висловлювала. В листі до свого наставника Шарля Ейнара вона писала про своє почуття, захоплено розповідала про Шевченка як геніального поета. «…Звати його Шевченко. Запам'ятайте це ймення…воно належить до мого зоряного неба… Шевченко посів місце в моєму серці, я часто думаю про нього, я зичу йому добра й хотіла б сама прислужитися йому на добро… Шевченко мені не чужий… Я кохаю його і цілковито довіряюся йому».

Але Тарас Шевченко, хоч і розумів почуття Варвари Миколаївни,не міг їх розділити. В його серці жила Ганна Закревська, до того ж, змушуючи княжну ревнувати, він захопився красунею маляркою Глафірою Псьол та її сестрою поеткою Олександрою, що жили в родині Рєпніних. Зближення між Т.Шевченком і В.Рєпніною все ж відбувалося, свідченням небайдужості до княжни стала віршова посвята їй поеми «Тризна». Ця посвята являла собою вірш на 13 рядків, підписаний « На пам'ять про 9-те листопада».

Розказують,що в цей день Т.Шевченко у присутності княжни та сестер Псьол багато жартував і взагалі був балакучим. Варвара Миколаївна зауважила, що було б краще,коли б він не порушував своєї самотності(княжну, яка добре усвідомлювала історичну велич поета, дратувало, коли Т.Шевченко почав говорити звичайні жарти і ніби знижувався до пересічної людини, вона хотіла, «щоб він завжди був святий і променистий, щоб сіяв істину силою свого незвичайного таланту»). Після його зауваження настала мовчанка, а тоді Т.Шевченко сказав : «Тихий ангел пролетів!». «Ви умієте розмовляти з ангелами, — промовила княжна, — то розкажіть,що вони вам говорять». Т.Шевченко тут же написав на аркуші паперу слова про «душу за призначенням удовим», зізнавшись, що вона пробудила в ньому «мрії про рай!» :

Душе с прекрасным назначеньем

Должно любить, терпеть, страдать,

И дар господний, вдохновенье,

Должно слезами поливать.

Для вас понятно это слово!...

Для вас я радостно сложил

свои житейские оковы,

Священно действовал я снова

И слезы в звуки перелил.

Ваш добрый ангел осенил

Меня бессмертными крылами

Итихостройными речами

Мечты о рае пробудил…

На клопотання Рєпніних міністр народної освіти на початку 1847 року призначив Шевченка вчителем малювання в Київському університеті. Варвара Миколаївна високо цінувала талант Шевченка, допомагала поширювати естампи «Живописной Украины». В час заслання  поета  листувалася з ним (збереглося 8листів Шевченка і 16 Рєпніної ), зверталася до начальника «Третього відділу»(орган політичного розшуку і слідства) О.Орлова з проханням полегшити його долю.

В 1849 році поет прислав їй ще один автопортрет. У 1850 році О.Орлов заборонив листуватися з Шевченком. У 1858 році, повертаючись із заслання, поет 17березня відвідав Рєпніну у Москві й зробив запис про це  у «Щоденнику». Щераз бачилися вони 24 березня. Це була, очевидно, остання їхня зустріч. В одній із ранніх не закінчених повістей Рєпніної головним персонажем є Шевченко. Написала вона й статтю «К биографии Шевченка», надруковану в журналі «Русский архив» (1887, №2). Взаєминам Рєпніної і Шевченка присвячено працю М.Возняка «Шевченко і княжна Рєпніна» (Львів, 1925).В.Рєпніна надовго пережила свого кумира, померла в 1891-му на 83-му році життя.

«Миле, чарівне створіння»

Коли Т.Шевченко нарешті прибув в Петербург, мрія створити сім'ю опанувала його серце. Іноді він навіть говорив, що йому байдуже, з ким одружитися, - аби це була проста дівчина з рідних країв і щоб він, старий, подобався їй.

І ось поет їде в рідну Україну, щоб купити садибу, пошукати наречену.

По дорозі з Нижнього до Петербургу Шевченко на декілька днів затримався в Москві, де відвідав сім'ю Максимовичей. Михайло Олексійович Максимович, давній знайомий Тараса Григоровича, - український учений, природознавець, історик, фольклорист і мовознавець, був першим ректором Київського університету (1834-1835 рр.), - на честь поета влаштував обід.

18 березня 1858 р. в Москві Шевченко познайомився з його молодою дружиною Марією, якій  того вечора ж подарував автограф одного з кращих своїх ліричних віршів "Садок вишневий коло хати", написаний ще в казематі Петропавловки перед посиланням. У щоденнику з'явився запис: «Заїхали до Максимовича... Хазяйки його не застали удома... Незабаром явилася і вона, і похмура обитель ученого просвітліла. Яке миле, прекрасне створіння. Але що в ній найчарівніше - це чистий, безпосередній тип моєї землячки. Вона пограла для нас на фортепіано декілька наших пісень.

Так чисто, безманерно, як жодна велика артистка грати не уміє. І де він, старий антикварій, викопав таке свіже і чисте добро? І сумно і завидно...».

Поет із великою теплотою листувався з М.Максимович. В одному листі (22.11.1858 р.) Шевченконадіслав Марії Василівні вірш "Сон" ("На панщині пшеницю жала..."), за який вона була щиро вдячна. 10 травня 1859 р. поет послав їй свій автопортрет. Під час останньої подорожі в Україну Шевченко гостював у Максимовичів у Прохорівці (батьківщина Максимовичів, колись Полтавської губернії, тепер Черкаської області). Тут (22 червня 1859 р.) він намалював портрет Марії і підписав: "1859 Т. Шевченко 22 июня". Стомлене серце поета зігрілось теплотою і увагою Марії Максимович. Не раз Шевченко звертався до неї з проханням, щоб вона знайшла йому підходящу пару і одружила його: "Оженіть, будь ласка, а то як ви не ожените, то й сам бог не оженить. Так і пропаду бурлакою на чужині... Зробіть же так, моє серце єдинеє"…

Доля ніби знущалася над поетом, адже на момент знайомства з Шевченком Марія Максимович була вже заміжня. Тому їхні взаємні почуття були приречені Г. Максимовичу на той момент було 50 років, а скільки було його дружині Марії Василівні - невідомо, але якщо судити по написаному Шевченку в 1859 році портрету, то, мабуть, десь близько 20 і не більше 25-ти. Там, в Москві, вона нібито пообіцяла допомогти поетові знайти в Україні наречену.

Тому, прибувши в Україну на початку червня, 13-го він вже був у подружжя Максимовичей на хуторі Михайлова Гора (тепер в складі с. Прохоровки Канівського району Черкаської області зберігся будинок, в якому жив поет, і старий шевченківський дуб). Є припущення, що тут поет працював над давно задуманою поемою "Марія".

І помолилася Марія

Перед апостолом. Горить

Огонь тихенько на кабиці,

А Йосип праведний сидить

Та думає. Уже зірниця

На небі ясно зайнялась.

Марія встала та й пішла

З глеком по воду до криниці.

І гость за нею, і в ярочку

Догнав Марію...

Дещо вільне, неканонічне трактування святого сімейства наштовхнуло окремих дослідників на аналогію з реальними подіями, які могли мати місце на Михайловій Горі: гість - апостол, старий тесляр і його служниця - "пренепорочная блага" Марія, майбутня мати. Припускають, що Тарас Григорович зблизився з Марією Максимович, оскільки через дев'ять місяців після візиту поета у неї народився син. До того дітей у Максимовичей не було.

Інші дослідники життя поета відкидають цю версію, посилаючись на те, що порядність Шевченка не дозволила б йому переступити грань, за якою починається зрада друга, а задушевні і ніжні розмови з Марією Максимович торкалися лише вибору нареченої.

Хоча, якщоуважно придивитися до портрета хазяйки, написаного Тарасом Григоровичем за цей досить короткий візит до Максимовичей (13-25 червня),то можна зробити висновок, що раніше він нікого з жінок не писав з такимнатхненням, з такою душевністю. Її надзвичайно мрійливі очі, по-особливомусяючий вираз обличчя, димчастий ореол навколо голови - все свідчить про те, що образ створений закоханим художником, що обожнював свою модель. Адже міг же Шевченко одного разу відбити наречену у друга Сошенко...

Відомо, що, знаходячись у Максимовичей, поет багато часу проводив в полі, де малював, довго розмовляв з селянами, а також спілкувався з Марією Василівною.

І, мабуть, не випадково менш ніж через місяць Шевченко, побувавши на батьківщині в Кириловці, а також в Городищі, Млиєві (у Платона Симиренко), спробувавши одружитися з батрачкою Харитиною в Корсуні, - знову направляє свої стопи на хутір Максимовичей. Недалеко від їх саду його заарештовують, не пояснюючи причину. Як з часом з'ясувалося, нібито за богохульство і за підбурювання людей.

Перебуваючи під арештом, Шевченко пише декілька листів до Максимовичам, з яких видно, що він знову хотів би побувати на Михайловій Горі... але сумнівається, чи "скоро нам доведеться побачитися".

У серпні 1859 року Т.Шевченко був звільнений з-під арешту і отримав дозвіл уформі наказу виїхати в Петербург.

На жаль, про подальшу долю Марії Максимович і її сина нічого не відомо...

Шевченко високо цінував кохання, але справжнє,  ідеалом  якого були однолюбство, вiдданiсть, незрадливість i щирість , а також  цнотлива невинність i чистота стосунків , що роблять його гідним оспівування . Саме таке кохання, як сонце, осяює i людські життя.

Література:

1.                  Анісов В., Середа Є. Літопис життя і творчості Т. Г. Шевченка. — К.: Дніпро, 1976. — 392 с.

2.                  Вічний як народ: Сторінки до біографії Т. Г. Шевченка. — К.: Либідь, 1998. — 272 с.

3.                  Зайцев П. Життя Тараса Шевченка / П. Зайцев. - 2-е вид. - К.: Обереги, 2004. - 480 с.

4.                  Ляхова Ж. Т. За рядками листів Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1984. — 134 с.

5.                  Кобзар. — К.: Дніпро, 1999. — 672 с.

6.                  Ротач П.П. Полтавська Шевчекіана: Спроба обласної (крайової) Шевченківської енциклопедії .У двох книгах.-Кн.1.А-К.-Полтава:Дивосвіт,2005.-432 с.